Собаки на Балі: невигадані історії
- Olga Kurak
- 5 днів тому
- Читати 14 хв
До цього тексту я йшла довго. Було важко — і писати, і переживати все знову. І зараз, якщо відверто, теж нелегко.
Усе починалося з образи, критики, несприйняття того, що відбувається на острові. Мої перші записи були наповнені гнівом і осудом через ставлення до тварин на Балі. Мені знадобився час, щоб прожити всі ці емоції. Зараз я просто розповім кілька історій, як живуть собаки на Балі, — без зайвих коментарів і оцінок. А в кінці поділюсь тим, що залишилось у серці.
Зміст
Жертвоприношення собак
На Балі панує індуїзм. Ми всі бачили гарні фото з кошиками квітів і фруктів, які жінки підносять богам. Але є інший бік цієї культури, про який рідко говорять: культ жертвоприношень. Богам приносять качок, курей і навіть собак.
Про це я чула давно: ритуали жертвоприношення на острові досі існують. Особисто я з таким не стикалась — на жодній церемонії, яку відвідувала, тварин у жертву не приносили. Але люди розповідають, таке трапляється — приховано, аби уникнути осуду. Адже навіть серед індонезійців дедалі більше тих, хто засуджує подібні практики.
Можна бути присутнім на церемонії й навіть не знати, що тварину вже було принесено в жертву.
Одна така історія трапилась з моєю близькою подругою. Її місцева знайома запросила їх сім’ю на церемонію на честь початку будівництва. Там вони зустріли ще одного «буле» — іноземця, який також був запрошений. Він був у легкому шоці: «Це якийсь сюр… Вони вбили собаку як жертвоприношення. Вона он там, схована».
Моя подруга, яка з дитинства росла з домашніми улюбленцями, не могла в це повірити. Вона підійшла до господині й запитала, чи це правда. Та лише усміхнулась і відповіла: «Так. Бо курка захищає нас три роки, а собака — сім». Цифри я точно не пам’ятаю, але суть у тому, що собака "захищає" довше.
Подруга була шокована. Вона вигадала якийсь привід, щоб швидко покинути церемонію.
Пізніше вона питала у мене: «Як таке можливо? Вона ж не якась неосвічена. Працювала за кордоном, живе в достатку, має собак. Думаю, вони принесли в жертву одне з власних цуценят».
Я тоді не знала, що їй відповісти — і досі не знаю.
Поїдання собак і торгівля собачим м’ясом
Щоразу перед великими святами, наприклад Різдвом, організації із захисту тварин на Балі просять тримати улюбленців закритими — бо саме в цей період активізуються торговці собачим м’ясом.
Цим зазвичай займаються люди з інших островів, найчастіше з Яви, де в деяких регіонах торгівля собачим м’ясом досі існує. Минулого року 64 балійські собаки були виявлені у торговців собачим м’ясом у Баньювангі, Східна Ява. Посилання на цю резонансну подію — в Інстаграмі: індонезійською або англійською. (Увага: дуже чутливий контент!). Розслідування та порятунок цих тварин були проведені індонезійськими благодійними організаціями із захисту тварин та боротьби з торгівлею собачим мʼясом: Animal Hope Shelter Indonesia та Dog Meat Free Indonesia.
На щастя, ці собаки були врятовані. У соцмережах розпочалася кампанія з пошуку власників: створили список із фото та описами — і небайдужі поширювали його, щоб допомогти.
Цей випадок став резонансним, але, на жаль, не винятковим.
З кінця 2024 року в Улувату почали з’являтись постери індонезійською мовою з попередженням: якщо хтось буде спійманий за отруєння чи вбивство собак — буде суворо покараний. Це реакція на масові зникнення тварин у районі.
Зі слів місцевих жителів, зникнення собак пов’язане з робітниками з інших островів — Сумба, Флорес тощо — які масово приїхали працювати на будівництвах. У їхній культурі досі існує традиція споживання собачого м’яса, тож вони вбивають собак для їжі.
Схема проста: помічають собаку на дорозі, під’їжджають, кидають їжу з отрутою, від’їжджають. Коли тварина з’їдає отруєне — втрачає свідомість. Тоді повертаються і забирають тіло.
Про отруєння собак на Балі
Минулого року я була у ветеринарній клініці з Джавою, однією з наших трьох собак. Поки чекала на прийом, познайомилась із чоловіком, який привіз безпритульну собаку у важкому стані.
Поступово ми розговорились, і він розповів свою історію. Живе на Балі вже 17 років, допомагає тваринам. Хоч ставлення до тварин й покращилась порівняно з початком 2000-х, коли він переїхав на острів, але багато проблем і досі залишаються невирішеними. За останні кілька років він втратив понад 20 собак, які були отруєні. І це не рахуючи тварин його сусідів, із якими сталось те саме.
Я спитала, чи він знає, хто це робить. Він відповів: так, це його сусід.Я була шокована. Як так?
Він розповів, що неодноразово звертався до поліції, але відповідь завжди була одна:
«Це ж просто собаки».
Тож із часом перестав звертатися взагалі.
Сусіди тільки знизують плечима: «А що зробиш?..»
Ніхто не хоче сваритися із сусідом.
Так воно і є.
Зі слів місцевих, за старими віруваннями, особливо поширеними серед літніх людей, собаки вважаються втіленням злих духів — душі недобрих людей, що повернулись у тілі тварин. Саме тому до них часто ставляться вороже. Молодше покоління вже менше вірить у такі речі.
Часто можна побачити, як літні люди женуть собак із палицями. Інколи навіть ранять мачете. І якщо сусідський собака якимось чином порушить спокій старшого місцевого мешканця — його можуть просто отруїти.
На Балі періодично бувають спалахи сказу. Якщо заражена собака кусає когось і підтверджується, що тварина мала сказ, — місцева влада зазвичай ухвалює рішення про масове знищення всіх собак у цьому районі. Часто й самі мешканці беруть ініціативу у свої руки — і теж починають отруювати тварин.
Коли таке трапляється, то організації із захисту тварин на Балі, наприклад, BAWA тоді попереджають на своїх сторінках: тримайте улюбленців у безпеці та наголошують, що вирішенням проблеми є не отруєння чи знищення, а своєчасна вакцинація тварин. Посилання на одне з таких оголошень тут.
Підкидання собак
У нас три собаки: Джава, Кататау і Сумба.У всіх трьох — однакова історія: їх підібрали цуценятами на вулиці.
Джава сиділа розгублена посеред дороги з активним трафіком у Чангу. Її побачив Санчі. Підібрав і почав пропонувати її відвідувачам навколишніх закладів — безрезультатно. Тож забрав додому. Вони разом із 2017 року.
Кататау також знайшла подруга Санчі — її залишили просто на узбіччі в Чангу.
А Сумбу залишив місцевий чоловік прямо біля входу в кафе, де відпочивала наша знайома. Просто зупинився, висадив його і поїхав. Вона забрала щеня, привезла до нас у Санрайз, де ми живемо, — і Санчі взяв Сумбу на перетримку.
Він відповідально зробив пости на всиновлення, але через три дні все видалив:
«Я не можу його нікому віддати».Так Сумба залишився.
Через місяць приїхала я. Зайшла в дім, побачила трьох собак і подумала:
«Дві — це вже багато. А три — це занадто».
Але що поробиш — вони ж йшли в комплекті з моїм чоловіком 😊
Через тиждень я вже не уявляла, як ми могли жити без Сумби.
У сільській місцевості на Балі тварин стерилізують дуже рідко. Собаки народжують кожні кілька місяців. Тому побачити зав’язаний пакет або коробку зі щенятами на смітнику чи узбіччі — тут звична річ. Це трапляється постійно і всюди. Більшість оголошень про всиновлення в інтернеті — саме через такі історії.
Історія Бебе
Завдяки пробіжкам я знаю більшість собак у радіусі п’яти кілометрів — у різні сторони. Я знаю, хто має сім’ю, хто безпритульний, хто нещодавно народив, хто зник або захворів.
Собаки на Балі хворіють часто і багато. Найпоширеніші — шкірні захворювання, викликані браком догляду, поганим харчуванням, паразитами, кліщами, глистами. Тому тут дуже багато собак без шерсті, з коростами, які вони постійно роздирають до крові.
Десь за 1,5 км від нашого дому жила місцева родина, на вигляд з дуже скромним достатком. У них завжди було багато собак, які постійно гралися або спали просто на дорозі з активним рухом. Така тут реальність: у багатьох сімей собаки майже весь час проводять на проїжджих частинах. Тож аварії, коли їх збивають машини чи скутери, — на жаль, не рідкість.
Я завжди зупиняюсь і вітаюсь із собаками навколо. У цуценят тієї родини вже були ознаки демодекозу. Я зв’язалась із нашою ветеринарною клінікою, попросила навідатись до цієї сім’ї, щоб допомогти вилікувати собак.
Лікар приїхав, оглянув тварин і порекомендував спершу зробити вакцинацію, дати антипаразитарні препарати та призначив ліки. Жінка з родини отримала таблетки, які мала давати собакам протягом 14 днів. Ветеринар попросив її номер спитати, щоб пізніше уточнити, як собаки почуваються.
За тиждень я пробігала повз — і не побачила жодного собаки. Думала, можливо, десь закриті. Але минуло ще декілька днів, а собак не було. Вони зникли. Залишилась лише одна — я назвала її Бебе. У неї була найгірша ситуація зі шкірою.
Я знову звернулась у клініку — попросила зв’язатися з тією жінкою. Її відповідь була:
«Я пішла на роботу. Коли повернулась — усі собаки зникли. Лишилася тільки одна».
Я була шокована. Як так?
Я намагалась дізнатись більше — через Л., з якою ми познайомились випадково: я давала воду собакам біля нашої хати, і вона під’їхала теж їх погодувати. Виявилося, вона утримує невеличкий притулок і щоранку об’їжджає околиці, щоб нагодувати вуличних собак.
Я спитала її про цю сім’ю. Вона відповіла:
«Я чудово знаю цю родину. У них постійно з’являються й зникають собаки. Скоріш за все, вони їх їдять. Це сім’я не з Балі, здається, з...»
У мене був тотальний шок. Але треба було рятувати Бебе. Її стан погіршувався. І до всього — вона була вже вагітна.
Жінка, власниця Бебе, перестала відповідати на дзвінки з ветклініки. І в той же час на землі, де стояв їхній «будинок-барак», почалось будівництво. Сім’я виїхала. Бебе залишили.
Л. поговорила з власником землі, і той дозволив їй залишатись на території. Ми з Санчі щодня приїздили — годували Бебе, я мазала її шкіру кремом. Після кожного візиту мені розривало серце, бо я не знала, що з нею робити далі.
Бебе народила трьох. Один помер відразу. Двоє вижили.
Будівництво тривало. Л. облаштувала маленький будиночок для Бебе і її дітей. Ми годували їх по черзі. Ми домовились, що щойно цуценята підростуть, я опублікую оголошення про їх всиновлення.
Пройшов місяць. Л. написала:
«Власник землі зв’язався. Каже, що більше не може тримати собак на території будівництва — і просто викине їх».
Вона терміново забрала всіх.
Через тиждень одне з цуценят померло від вірусу. Бебе та її син залишились у притулку Л. Я навідую їх час від часу. Бебе стала справжньою красунею. Тепер у неї є дах над головою, їжа, турбота. Вона стерилізована, вакцинована.
Цій балійській дівчинці справді дуже пощастило.
Історія Мами та її дітей — як виживають собаки на Балі
Вперше я побачила Маму у 2020 році. Вона завжди крутилась біля будинку сусідів, ходила за ними до їхніх корів. Здавалося, звичайна балійська собака: постійно на вулиці, постійно вагітна. Але тоді вона мала сім’ю.
У 2022 я вперше побачила її з цуценятами. Було їх п’ятеро. Постійно голодні. Схоже, сім’я більше її не годувала. А цуценят тим паче. Я почала приносити їм корм.
Щенята жили між кущами — на пустій ділянці поряд з нашою віллою та навпроти будинку сусідів. Тоді я ще майже нічого не знала про реалії собачого життя на Балі. Я написала кільком організаціям із проханням допомогти з малими. Мені ніхто не відповів. Зараз я розумію — вони щодня отримують сотні подібних запитів. На прохання допомогти дворнягам, які живі, здорові й яких ще хтось підгодовує, але вони просто не мають дому, зазвичай не реагують.
Десь через два місяці всі цуценята зникли за один день. Залишилась тільки Мама. Відтоді я почала більше вивчати, що насправді відбувається з тваринами на Балі.
Мама залишилась жити між кущами й щоранку чекала на їжу. Якось, принісши їй корм, я познайомилась із Л. — вона теж приходила годувати Маму. Про неї я вже згадувала в історії про Бебе.
Л. підтвердила: Мама колись належала родині з будинку навпроти, але ті давно її вигнали. Не годують і не пускають назад. Тож вона залишилась на вулиці. Так Л. почала годувати її — як і багатьох інших бездомних собак в Улувату. Саме вона ввела мене в курс справ щодо реальної ситуації з собаками на Балі.
Ми домовились: Л. буде годувати, а я — приносити воду. У сезон, коли немає дощів, вода для собак — рідкість. Земля, де жила Мама, належала місцевій родині. Вони тримали там двох корів, за якими доглядали двоє старших чоловіків із цієї ж сім’ї. Вони люто не любили ні Маму, ні інших собак, ні Л. А згодом — і мене.
Мої миски для води постійно зникали. Або їх навмисно ламали й залишали уламки — щоб дати зрозуміти: я тут небажана. Але при цьому, коли я їх зустрічала — вони завжди мило посміхались. А на ранок — знову зникла миска. Отака балійська особливість.
У Мами не було спокійного життя. Її виганяли, вона зникала на кілька днів і знову поверталась. На початку 2023 вона знову народила — трьох цуценят: дівчинку і двох хлопців. Їм було приблизно 1,5 місяці, коли я їх вперше зустріла. Всі троє були дикі. Мама теж не довіряла нікому.
Я розуміла: якщо нічого не зробити — їх спіткає та сама доля, що й попередніх її дітей. Вони просто зникнуть. Я знову звернулась до організацій — без відповіді. Наша ветеринарна клініка відмовилась стерилізувати Маму, бо вона не була вакцинована. Л. кілька разів намагалась зловити її за ці роки, щоб стерилізувати, — але безуспішно.
Одного цуценяти — чорного — не стало. Залишились коричневий хлопчик і біленька дівчинка. Я назвала їх Чокі (від індонезійського «чоклат» — шоколад) і Путіх («біла»).
Восени 2023 року Л. повідомила, що їде до Європи на кілька місяців, і запитала, чи можу я годувати Маму та її дітей у цей час. Я погодилась. Вони стали частиною мого щоденного життя. Я приходила щодня, в будь-яку погоду, й вони завжди мене чекали.
Щоб не дратувати господарів землі, я приходила рано — до 7:30. Замість мисок приносила воду в порожніх пакетах з-під корму — вони не привертали уваги, на відміну від мисок. Так ми налагодили своєрідний «статус кво» з власниками землі: я годувала собак і швидко йшла, непомітно. Собаки теж не затримувались — поїли й зникали.
Було багато труднощів, але опущу деталі.
Ближче до кінця осені Мама знову завагітніла. У мене почалась депресія. Я не знала, що робити з Путіх і Чокі, які так і залишались дикими. Я намагалась привчити їх приходити ближче до мого будинку, щоб годувати їх там, а не ходити на чужу територію, де нам усім були не раді. Але вони боялись і людей, і транспорту. А ще — нові цуценята були на підході.
Мама народила в сезон дощів на початку 2024 року. Цього разу вона не покидала місце, де я її годувала. Після чергового годування я простежила за нею — і знайшла двох дівчаток. Вони жили серед кущів. Дуже близько до дороги. А ще — до власників землі.
Ми попросили власника нашої вілли поговорити з колишнім господарем Мами, щоб той дозволив поставити будку на їхній території. Все-таки Мама — їхня собака. Ми пообіцяли, що заберемо щенят, щойно вони підростуть, а саму Маму — стерилізуємо.
Колишній господар відповів, що спочатку потрібно порадитись із родиною. Минали дні — а рішення так і не було. Зрештою він почав нас уникати.
А потім сталась ситуація, яка все змінила.
Коли цуценятам було десь шість тижнів, я прийшла годувати собак. За мною прибігли троє моїх собак і Лала — собака нашої подруги, які втекли з дому. Катастрофа. Мама злякалась і почала захищати територію, кидаючись на Лалу і моїх. Путіх і Чокі налякано намагались поїсти.
У цей момент з’явився господар землі. Людина, яка ненавидить собак, бачить таку картину — семеро собак бігають і гавкають на його території. Лала побігла до нього і почала люто гавкати. Він схопив мачете. Я подумала — хоче її вбити. Але ні — він почав на моїх очах різати гілки й блокувати вхід на територію.
Я розігнала своїх. Мама заспокоїлась. Я підійшла до чоловіка й сказала:
«Будь ласка, не чіпайте щенят. Я заберу їх сьогодні».
Я подзвонила Л., розповіла, що трапилось. Вона приїхала й забрала дівчаток у притулок. Я одразу почала публікувати оголошення про всиновлення. Але це складно: щодня десятки подібних постів. А ще хотілося знайти хорошу сім’ю. Не всім довіряєш.
Наприклад, один чоловік запитав, чи я дам клітку разом із собакою. Я відповіла, що ми не віддаємо тварин у клітки. Це ще одна місцева особливість - тут часто тримають собак у клітках.
Інший просив, щоб я переказала йому гроші на рахунок після всиновлення — нібито «на стерилізацію», яку ми, згідно з оголошенням, обіцяли оплатити. Я пояснила, що оплата здійснюється безпосередньо у клініку. Після цього він зник.
Я просила посилання на сторінки людей в Facebook, розпитувала про досвід утримання тварин. Переважна більшість місцевих не хоче брати дівчаток, а експати майже ніколи не відгукуються на такі оголошення.
Зрештою ми знайшли родину для коричневої дівчинки. Чорненька — залишилась у Л. Її звати Іша.
Я обговорювала з Л., що потрібно терміново стерилізувати Маму й Путіх. На день, коли у Л. була запланована стерилізація в її притулку, Путіх уже була вагітна. А впіймати Маму тоді знову не вдалося.
Я почала шукати спосіб стерилізувати Маму самостійно. Вмовила нашу ветеринарну клініку: вони погодились, якщо я знайду професіонала, який зловить її, приспить, привезе — і знову поверне. Я знайшла такого чоловіка.
Але мене попередили: Мама вже старенька, невакцинована, прожила все життя на вулиці, організм ослаблений. Вона може не пережити операцію.
Тоді ми якраз допомагали іншій балійській родині стерилізувати їхню собаку. Їй було 8 років. Вона не прокинулась після операції. Тож я дуже вагалась. Наче все організовано — але мені було неспокійно.
Путіх у жовтні 2024 вже народила. Її не було тиждень. Ми із Санчі шукали її скрізь — між кущами, у всіх напрямках. Дарма. Аж через тиждень вона з’явилась — дуже худа, без живота.
У цей же період почалися проблеми ще з одним власником землі навпроти — він також тримав там своїх корів. Десь за місяць до того, як Путіх народила, на території з’явився новий собака — худющий до кісток. Я дала йому їсти. Наступного дня він знову прийшов. Але це створювало хаос у нашій маленькій зграї: він виганяв Чокі, забирав їжу у Путіх і Мами.
Я не хотіла додавати ще одну собаку, щоб не злити господаря території. Але і не могла дивитись, як той бідолаха лишається голодним. Казала Сантьяго: «Мені це не подобається. Я не хочу більше годувати його». А на ранок знову приносила їжу.
Невдовзі я зустріла власника того худющого пса — ним виявився господар землі та корів навпроти. Він був злий. Питав ламаною англійською, чому я годую його собаку. Я вибачилась. Сказала, що не знала. Обіцяла більше не годувати.
Виявилось, вони жили далі, і пес одного разу пішов за ним. Зрозумів, що тут дають їсти — і почав приходити сам.
Це розлютило власника. Він почав виганяти не лише свого пса, а й Маму, Путіх і Чокі. Іноді я приходила — і там нікого не було.
Через кілька днів я знову зустріла його. Запитала: «Де мої собаки?» Він махнув рукою: «Десь там». Але їх не було.
Мама зникла. Путіх і Чокі теж. Я шукала їх щодня. По кілька разів. Даремно. І той худющий пес більше ніколи не прийшов.
Згодом Мама знову з’явилась. І була знову вагітна.
Л. теж долучилась до пошуків. Нічого. Десь через місяць я сказала їй:
«Мені здається, Путіх і Чокі не повернуться».
І тоді я спитала її: «Скажи чесно… чи могли їх використати для церемонії?» Бо саме в той період, коли вони зникли, господар худющого собаки проводив церемонію — серед своїх корів. І там були присутні й власники землі, де я годувала собак.
Л. помовчала, а потім відповіла:
«Зазвичай для церемоній використовують темних собак... Я не хотіла казати тобі, але… мій працівник знайшов собачі кістки — без черепів — недалеко від місця, де Мама та її діти проводили час».
У мене стиснулося серце. Мені й досі боляче.
Залишилась тільки Мама. Вона стала дуже самотньою. Іноді приходила до наших воріт, просто сиділа. Я почала привчати її приходити ближче до нашого дому, щоб більше не годувати її на тій землі. Вона була дуже розумна. Швидко зрозуміла.
12 січня 2025 вона зникла на тиждень. Був сезон сильних дощів. Я переживала. Але вона повернулась. Вона народила. Цього разу — лише одна дівчинка. У Мами знижувалась фертильність. Вона постаріла.
Але попри будь-яку погоду — щодня Мама приходила їсти.
Я перевіряла, як там її дівчинка. Спочатку вона тільки спала. Десь на третьому-четвертому тижні — вже сиділа, була активною.
Л. одразу сказала, що цього разу не зможе допомогти мені і забрати її.
Я спитала Санчі:
«Вона почала ходити. І вони так близько до дороги. Я хочу забрати її».
Санчі: «Амур, то бери».
Ми забрали її додому. Назвали Каєю.
Найдивніше було те, що за кілька днів до того, як ми забрали Каю, Мама весь час сиділа поблизу наших воріт і вила. Я перевіряла її і малу — все здавалося в порядку, але Мама була дуже неспокійна.
Коли ми забирали Каю, Мама нас бачила. Вона не проявила ані агресії, ані тривоги — просто стояла мовчки. І після того більше не вила. Ніби дала нам дозвіл забрати її дівчинку. Ніби саме цього вона й хотіла.
Ми почали шукати сім’ю для Каї. І знайшли. Зараз вона живе в Банглі, на півночі Балі. Її новий власник час від часу надсилає нам фото і відео, як вона грається з іншими двома собаками.
У неї все добре. І я сподіваюсь, так буде надалі.
А Мама…
Вона приходила їсти — щодня. Спершу все було як завжди. Потім вона почала приходити рідше — раз на два дні, а згодом і ще рідше. Я тримала зв’язок із Л., щоб вона, проїжджаючи повз, також дивилась, чи Мама на місці, і давала мені знати.
19 лютого 2025 року я востаннє погодувала Маму.
Л. теж більше її не зустрічала.
Після цього — Мама більше не з’являлась.
Вся ця історія — про Маму, Путіх і Чокі — болить досі.
Я пишу це все і плачу.
Бо це… це несправедливо. І так не має бути.
Крапля добра
Як я вже писала на початку, я пройшла усі етапи. Від безмежної злості — до прийняття життя тут, як воно є.
Що мені допомогло?
Люди. Люди, які допомагають. Яких багато.
Навчилась бачити не лише темне, а й світле. Наприклад, коли ми допомагали собаці з ускладненнями після пологів, її господарі — звичайна балійська родина — намагались повернути нам хоч якусь частину витрат. Вони щиро переживали за свою Брауні. Таких історій безліч.
Я вивчала історію, культуру, традиції регіону. Це теж змінило моє сприйняття. Бо Балі — не унікальний. І поїдання собак, і торгівля собачим м’ясом — це не лише індонезійська історія.
В Україні я жила в бульбашці, де здавалося, з тваринами там майже все ідеально. Але коли заглибилась у тему, зрозуміла, що в моїй країні теж багато проблем. Так, у нас не їдять собак. Але отруєння, знущання, викидання тварин на вулицю — є. І це не поодинокі випадки. Війна принесла ще більше болю: люди, рятуючи себе, залишають тварин напризволяще в зоні бойових дій.
І попри всі ці страшні історії, попри біль —
всюди є ті, хто допомагає.
Є ті, хто, незважаючи ні на що, вірять: якщо вдалося врятувати хоча б одну тварину — це вже має значення.
І я обрала ту саму сторону — сторону надії.
Бути там, де можна допомогти.
Рятувати хоч когось — бо навіть одна врятована душа — це вже не порожнеча.
Це вже крапля добра.
А океан — він теж складається з крапель.
Я обрала бути такою краплею.
Діяти. Допомагати. На своєму рівні. Як можу.
Цей пост я присвячую Мамі, Путіх і Чокі.
Вони назавжди залишаться у моєму серці.
Дякую, що читаєте! 💛
Ваша Оля.
Comments